Прем’єра Чекай мене на вокзалі… У Миколаєві презентували оптимістичну історію кохання за Михаїлом Себастіаном
Стереотипи – геть, суть – залишаємо! Це гасло якнайкраще описує підсумок перегляду прем’єрної вистави «Безіменна зірка» Миколаївського академічного художнього драматичного театру у постановці режисера Олександра Самусенка. Бо навіть якщо витерти ластиком з пам’яті фільм, який з’явився на радянських екранах майже п’ятдесят років тому, фабула першоджерела все одно прогнозовано малює в уяві історію випадкового кохання, яке спалахнуло на пероні провінційного вокзалу, та через певні обставини для обох героїв залишилося в минулому. Але волею свого творчого мислення – для режисера ця якість навіть важливіша, ніж структуроване вміння оперувати професією – Олександр Самусенко розширив цей сюжет у всіх можливих напрямках і площинах. Так, історія кохання-спалаху залишається, але водночас вистава говорить про талант і потребу бути іншим, готовність іти проти всіх і боронити власний вибір, вміти не лише слухати, але й чути, протягом усього життя не зраджувати своїй мрії, навіть якщо це – англійський ріжок, про існування якого більшість навіть не здогадується. А ще режисер не відмовив собі у задоволенні по-доброму пожартувати над містянами, які після чергової рашиської атаки на місцеву інфраструктуру мають проблеми з водопостачанням. «Водогін є, а води немає» – на цю репліку зі сцени глядачі відповіли дружнім сміхом, з чого можна зробити висновок, що цій проблемі, на зло сусідам-кровожерам, вони дають раду.
Іноді складалося враження, що у трактуванні Самусенка ця лав-сторі якось дуже показово перегукується зі світом Джорджа Орвелла: мадам Куку (Катерина Черноліченко) з указкою, яка завдає модель поведінки для всіх, і оці самі всі, в уніформі та заклеєним ротом, з атрофованою потребою самовираження та самоповаги, готові до виконання будь-яких наказів. (Над цілісним образом цього безликого «всі» вдало попрацювала хореографка Олена Лисенко: роботи, зомбі, зламані ляльки, маріонетки, яких смикають за нитки, а вони навіть не пручаються, і вже за мить – пластика агресивних хижаків, готових миттєво кинутися на свою жертву). Якщо учениця Замфіреску (Ольга Сторожук) замість чорних гольфів одягає білі – це вже кричуще порушення встановлених правил, обструкція має бути негайна і безжальна, а якщо вона ще посміла прийти на вокзал – точно повія… І даремно вчитель Марін (Григорій Черемушев) заспокоює деспотичну істеричку Куку, пояснюючи, що у їхньому невеличкому місті вокзал – більше ніж вокзал, це, якщо хочете, ціле море. Тут навіть годинник має свої секрети і поспішає чи запізнюється у властивому лише йому ритмі. А вже за кілька днів ця владна жінка сама відчує, як то воно, коли ламають через коліно: шукаючи Мону (Олександра Шамшура), у містечко приїздить мафіозі Гріг (Євген Сокольченко), його поява зруйнує навколо…
Протягом усієї вистави у кутку сцени за швейними машинками сидять три жінки. В одязі монахинь. У чорних окулярах. І шиють…Іноді п’ють чай. Якийсь сюр – прокоментує, напевне, побачене кожен другий глядач. Але водночас саме ці жінки несуть на собі колосальне смислове та ілюстративне навантаження постановки: у потрібні моменти посилюють шум вокзалу, коментують потрібні епізоди, налаштовують глядачів на певні контекстуальні асоціації (строчити доноси, шити справу, ткати полотно долі)… Друга частина вистави залишає по собі двояке враження, а рівень її смутку чи світла кожен визначить для себе сам. Мона змушена повернутися з Грігом, де на неї чекає золота клітка: щойно вона вдихала аромат яблук, а вже цими яблуками господар життя грає у гольф… Але разом з тим «усім» не вдалося знищити дівчинку, яка воліє одягати не чорні, а білі гольфи. Поява Земфіреску у нюдовому купальнику «а-ля» Венера Мілоська виглядала перебільшено ефектно. І навіть чорна блискуча сукня, яку приміряють до героїні, не надто рятує ситуацію, адже глядачі щойно стати свідками того, як місто сприйняло Мону. А з іншого боку – спершу була сукня, а вже потім купальник – дівчина готова написати власну історію, стати унікальною планетою на зоряній мапі… Кожному своє?.. Думка про реінкарнацію зірки варта додаткового режисерського опрацювання. Але водночас вона дає величезну перспективу для глядацької уяви.
Фінал вистави тріумфує піснею: «Відпускай мене – я іду на біс!» Ця фраза звучить логічно, виклично і приречено водночас.
P. S. «Безіменну зірку» Олександр Самусенко поставив разом зі своїми творчими партнерами Юрієм Ларіоновим (сценографія) та Христиною Корабельниковою (костюми). На весну 2026 року режисер анонсував у Миколаєві «Ромео і Джульєтту”
