Миколаївський академічний художній драматичний театр

Артем Свистун: «Понад 70% Миколаївського театру залишилося і працює»

21.11.2022

Артем Свистун: «Понад 70% Миколаївського театру залишилося і працює»

Артем Свистун

Він з гордістю показує мені свій театр: от тут музей – і там є окремий стенд про роботу під час повномасштабної війни, от балаклави, які шиють робітники театру, от тут в підвалі – сцена в укритті на сорок місць із помостом два-на-чотири, але надійно в бомбосховищі, а збоку – переобладнані під гримерку і гардероб комори, от вщент пробитий осколками фасад із колонами (а будівля, між іншим, – пам’ятка архітектури), от цехи, що їх планують якось відновлювати після прильоту, от внутрішній дворик, який уже відновлюють після ракетного обстрілу – у стовбурах дерев застрягли чималі шматки металу, бронзові ліхтарі покручені-розбиті, бокова стіна театру пошрамована, боляче дивитися, вікна (те місце, де були вікна) зашиті листами дсп. 

На другому поверсі явно було колись велике вікно: «Там мій кабінет, – каже і усміхається, – я там ночував майже весь час від лютого, на диванчику, але в ніч, коли прилетіло у дворик, поїхав спати додому. Я тут почав вірити в таємні знаки». І усміхається. 

Артем Свистун – директор і художній керівник Миколаївського драмтеатру, заслужений діяч мистецтв.

У нього красива відкрита усмішка людини, яка звикла і уміє професійно комунікати. Він усміхається та тримає рівний тон всю нашу розмову – і тоді, коли речі, про які ми говоримо, його дратують чи лютять. «Мене навіть тут інколи називають: ку-ку». Те, що він робить дев’ять місяців постійних обстрілів і бомбардувань в Миколаєві, певно, можна і «ку-ку» назвати, бо слів для того реально бракне, а ззовні щось зрозуміти насправді складно. Прошу його допомогти, як ще можна назвати оте миколаївське «ку-ку». Він тут же знаходить правильні слова: «Але ж ми – незламні».    

На театр є попит: люди приходять і просять. У нас була хвіртка з бокової вулички, так запрошували глядачів через театральний сквер до зали. Коли в сквер ще потрапляння не було. Бачу: біля хвіртки дівчина стоїть – в нарядній сукні, з квітами, з зачіскою. І до мене: «Що ви зі мною зробили?!». Я швиденько: «Перепрошую, я не хотів». А вона сміється: «Я була спокійно в шортах і футболці, спокійно волонтерила. Ні, тепер мала знайти фарбу, пофарбувати волосся, одягнути сукню і підбори – щоби приїхати до театру!». Це не просто нормальне життя. Це право на свято. Нормальне життя мусить бути, свято мусить бути. Навіть якщо перед виставою спускаємося сходами в підвал і слухаємо дорогою повітряну тривогу.

На сьогодні маємо в театрі 147 штатних одиниць, 103 особи зараз працюють в Миколаєві. Понад 70% театру залишилося і працює. Дистанційно задіяна лише одна людина – вона в Болгарії, у неї двоє діток, заступниця директора з фандрейзінґу і організації ґрантових проєктів, така посада, що може працювати віддалено з-за кордону. Цього року у багатьох закінчилися контракти. У мене, до речі, теж контракт закінчився: я в.о. зараз. Через пів року – сподіваюся, уже після нашої перемоги  проведемо конкурс. Люди, які захочуть повернутися, повернуться. Є серед нас ті, хто живе в Одесі заради безпеки, а приїздлять уже на вистави чи на певні роботи: четвер-п’ятниця-субота-неділя пограли виставу – поїхали. Не дуже значний відсоток колективу – ті люди, які можуть, не зриваючи робочий процес, перебувати в більш безпечних місцях. Що можемо зробити онлайн – робимо (навчилися під час локдаунів), але коли починаються мізансценування і репетиції, то тоді уже всі мають бути в Миколаєві. Отримуємо зарплату – дякувати військовій адміністрації.

Ми в театрі є родиною, є сім’єю – і всі ми це розуміємо. 

24 лютого о п’ятій ранку почав телефонувати колективу, збирати термінову нараду.  Завпост, головний інженер, завтрупи, всі дванадцять людей керівного складу – з перших днів ми ночували в театрі. Буквально: перші кілька тижнів всі тут жили, бо була небезпека руйнації приміщення. Панікували всі, страшно було всім. І я боявся, адже відповідав за життя людей, які мені довірилися. Але розумів: поставлю правильно задачу, буду спокійним – значить, заспокоються і мої люди. Ми в самому центрі, в адмінбудівлі, з дітьми – небезпечно. Коли 5 березня атмосфера аж дуже вже розпалилася, жінок із дітьми евакуювали до Болгарії. Минулого року під час фестивалю «Homo ludens» (це наш в Миколаєві театральний фестиваль, від 2006-го працює раз на два роки) підписали творчий меморандум з Грузією, Болгарією, Молдовою. Планували міні-гастролі, режисерські проєкти, а довелося колегам приймати наших біженців.

Безпека людей – насамперед. Люди. Все інше – відбудуємо, повернемо.

У листопаді 2021-го почалася велика реставрація театру. 6 млн для збереження унікальної будівлі – як у воду пішли. Та все ми відновимо: і сцени, і цехи, і сквер.

22 вересня, коли в театр був приліт ракети, якраз готувалися до 85-річчя святкування Миколаївської області, працювали багато. Прилетіло чверть на першу. У мене в кабінеті був годинник, він зупинився в ту мить, коли в театр вдарила ракета. Я побачив, як вимкнулися камери спостереження. Мені тут же зателефонувала чергова, яка цілодобово є на об’єкті (в сорочці жінка народилася). Була сильна руйнація, був виток газу, труби порвало. Розарій загинув. Вийшли всі разом – поплакали і почали прибирати. «23 вересня робимо захід, ми ж готувалися»,  кажу. От тоді на мене і подивилися так: ку-ку, мовляв. «Робимо,  наполягаю,  бо мусимо, це для нашої перемоги». Той день, коли в театр прилетіли ракети, мабуть, був найтемнішим для мене днем повномасштабної війни. А найсвітліший який?  Кожен день, коли прокинувся і подякував, що живий.

З кінця березня і до сьогодні ми робимо виїзні концерти – спеціальні програми. Наприклад, відвідуємо геріатричні центри: людям похилого віку (а їх дуже багато залишилося в місті) дуже бракує уваги, щоби приїхали, поговорили з ними, заспівали їм, показали міні-вистави – для них ми наче маленьке свято робимо. Виступаємо так само перед вимушеними переселенцями – з Херсонщини, з Запоріжжя; в Миколаєві складно, зокрема, великі проблеми з водою, але у нас багато людей рятуються від окупації. Бувають серед таких глядачів й ті, які жодного разу не були в театрі, ми їх знайомимо з чимсь радикально новим.

25 серпня відкрили «Сцену в укритті». Буквально: сцена у підвалі. Приміщення колишньої акторської спортзали, на стінах позалишалися малюнки атлетів всяких. Воно було обладнане за підтримки House of Europe, котрі допомогли нам з оснащенням, звуком, утеплювачами, світлом. За місяць зробили собі нову сцену, там і відкрили театральний сезон. Адаптували ті вистави, які раніше йшли на малій сцені – винятково українською мовою. І маємо три прем’єри. У залі лише сорок місць. Ми їх щоразу заповнюємо. Зрозуміло, до нас не приїдуть віддалені райони: дорога складна і загрозлива. До передмість ми спочатку самі їздили з концертами, тепер не можна – дуже небезпечно. До нас приходять мешканці центральних районів переважно: ті, які звикли ходити в театр, і нові глядачі – волонтери, військові.

Наприкінці листопада у нас будуть «Шахрайки» Наталії Уварової, комедія, треба людей трішки розважити. Зараз зайдуть комедії: люди депресивні, почалося те, що зветься «осіннім синдром». Інших, ніж осінь, причин для депресії в Миколаєві немає, погоджуюся з вашим сарказмом. Прем’єри робимо дуже швидко – за місяць, це складно, але планувати на довше не виходить.

Артем Свистун: «Понад 70% Миколаївського театру залишилося і працює»

А перед тим ми мали дуже важливу прем’єру: 14 жовтня, саме на Покрову, за романом Тамари Горіха Зерня зробили виставу «Проста українська скіфська баба» (в назві звернулися до нашого культурного коду – до жіночих оберегів). Літом мені дали почитати «Доцю», порадили: «От би з цього виставу зробити». Ми багато років знали, що війна відбувається, але не знали її так, як знаємо тепер. Я прочитав роман і звернувся до нашої завліта Марини Васильєвої, щоби вона на матеріалі «Доці» зробила фестивальну моновиставу.

Марина почала спілкуватися з пані Тамарою, вони консультувалися щодо того, які епізоди роману увійдуть у виставу, чи не проти авторка, щоби наша адаптація мала світлий фінал – головні герої наприкінці у нас зустрічаються. Марина Васильєва сама з Луганщини, вона такого ж віку, як Доця, Марина їздила з волонтерськими завданнями в АТО. Такий збіг, просто зірки стали, щоби в виставі не було жодної фальші. І тут уже я як режисер наполіг: будемо ставити п’єсу саме з Мариною. Це не документальний театр, але досвід виконавиці, схожої на героїню, був важливий.

Повторюся: це фестивальна вистава, не репертуарна, вона адресована не лише і навіть не настільки миколаївцям, але ширше – у світ. Я уже зараз знаю, що ще місяць-два і в Миколаєві показувати цю виставу буде складно: вона буде болісним тригером, бо люди пережили зло і втрату в реальному часі. Для світу ж ми демонструємо, які події відбуваються у нас просто зараз. А для Миколаєва треба було показати, що 2022 рік – це наслідки тих подій, які ми захотіли свого часу не помітити. Були ті, хто казали: нащо нам бачити на сцені зараз війну, коли вона за вікном? Але люди приходять – дивляться і очі відкривають: лише зараз доходить, що війна йде дев’ять років. Думаю, деякі регіони цього досі не розуміють, – так не розуміють, щоби своєю шкірою, як розуміє тепер Миколаїв, як знає Херсон. Ми не називаємо місто у виставі – це просто прифронтове місто, то може бути Миколаїв; на початку вистави звучать вибухи – це ті реалі, з якими живуть миколаївці. Хочемо, щоби про нас знали.

У мене були пропозиції виїхати з міста і працювати деінде. Я відмовляв, дякував, дратувався і відмовляв. Навіть влітку вже: мав шість днів відпустки, поїхав з міста, і перші два дні почував таке відторгнення, що люди гуляють, розслаблені, розважаються. Як так? Виявляється, можна не прокидатися під ракетами о першій ночі, потім о четвертій ночі, і щоб очі кров’ю не налиті весь час. Психологічно я був до такого не готовий. Куди їздив? – Та ж в Одесу, в Аркадію. Протримався три дні і повернувся додому.

Миколаїв – моє рідне місто, я тут народився, виріс, навчався. Тут живуть мої батьки. Тут жили мої пращури. Я люблю цей театр. Я люблю кожен клаптик цього міста. Мене психологічно відновлює вода: піти в яхт-клуб, сісти на березі, дивитися на річку (й зараз цим рятуюся). В Миколаєві дуже велика ця енергетика. Але працювати тут непросто.

Я очолив колектив театру 2017 року – і потроху почали ставити українських авторів: Павла Ар’є, Неду Неждану, Івана Франка. Були раніше напрацьовані вистави російською і поряд нові українською. Поступово, поволі українізувалися.

1 грудня театр святкуватиме своє сторіччя. Це принципова дата, ми відзначаємо 1922 рік, коли була створена в Луганську пересувна театральна трупа «Шахтарка Донбасу», вона згодом стала постійною трупою в Миколаєві. І ми відзначаємо цю дату, а не дату заснування Театру російської драми 1935-го. Слово «російський» з назви нашого театру зникло 24 лютого. Раніше трудовий колектив звертався щодо зміни назви – так було в Мукачево, так було в Дніпрі. У нас же, все ніяк не рухалося. Те наше рішення втілилося лише в лютому. Голова облради зібрала позачергово депутатів, вони нарешті проголосували, закінчилися політичні ігри – театр перейменували.

Дуже багатьом це не сподобалося, є люди в місті, які тужать за радянською молодістю і уже не зміняться. Закричали: «Гдє русская драма? Зачєм убралі? Нєзаконно!». Ми дякуємо тим, хто був в театрі до нас, вони мають свої погляди і побоювання, але то наша принципова позиція. Поступової і повільної українізації більше не буде – досить. У нас зараз в роботі вистава киянина Дмитра Курілова за «Каролем» Славомира Мрожека. Яка вона буде зараз актуальна в Миколаєві: оці корегувальники, наводчики, оці всі люди, що затаїлися і чогось вичікують. Ракети прилітають в музеї, театри, школи – а вони чекають «русского». Цвєтаєва, Горький, Купрін з репертуару театру  все пішло в історію. Чи складно відмовитися від Чехова в театрах? Знаєте, зараз зовсім нескладно.

Ще одна наша прем’єра, вона для дітей – «Котячі історії» за п’єсою «Коти-біженці» Марини Смілянець. Це інтерактивна вистава. Кототерапія: котики розповідають діточкам, як поводитися при небезпеці, як дихати, як рятувати себе. На дітей в залі дивлюся зі сльозами на очах: дівчинка-переселенка з Херсону, їй років сім, а у неї обличчя дорослої жінки. У наших дітей вкрали дитинство. Ми намагаємося їх трішки розрадити, відволікти. Котики радять щось корисне, а котикам вони вірять більше, ніж дорослим, буває.

Арт-терапія – для театру: це місія, яку ми несемо; і для мене особисто: завдання, яке я повинен виконувати. Мушу служити: допомогти людям досягати катарсису – плакати чи сміятися, але щоб від того ставало легше. І театр не має лише розважати, зараз це недоречно і протипоказано. І мусить виконувати просвітницьку роботу, але не тільки її. Чесно, я часто плачу, просто сльози ідуть, коли дивлюся відео, які фіксують події на фронті, в окупованих і деокупованих містах. Це біль – абсолютний біль, від якого не можна звільнитися. Проста фіксація подій в хроніці не дає очищення. У театру є більше можливостей для цього. Ми зараз з акторами вивчаємо ретельно технологію Аугусто Боаля – «театр пригнічених». Саме такий театр може забезпечити терапевтичний ефект. Контакт глядач–актор сильний як ніколи, цей емоційний обмін має працювати в обидва боки.

Херсонський театр (частина трупи змогла виїхати з окупації) приїхав до нас на гастролі. Вони герої, херсонці: на танки з голими руками йшли. Почали грати виставу, а тут вимкнули світло. Та що то нам! Ввімкнули генератор – і граємо далі. Борщу наварили, виставу відіграли. Вони привезли «Кицьку на спогад про темінь» Сергія Павлюка за п’єсою Неди Неждани. Важкий текст, складний. Там протягом вистави героїня борщ варить, а потім глядачів пригощає. Вистави граємо, борщі варимо – без світла, в підвалі. Непереможні. Великою кров’ю, великими втратами – але непереможні.

Так, маємо тут небезпечне і непередбачуване життя, але це життя, і воно продовжується: завдяки нашим захисникам, завдяки тим, хто на сцені і тим, хто в глядацькій залі. Творче життя в Миколаєві не зупинилося. І як же мене злить, коли кажуть: «А що у вас там щось ще й відбувається?!».

Текст: Ганна Улюра

Фото з приватних архівів А. Свистуна

Останні новини